ЛIГАБiзнесIнформ, Конкурс “ЗАКОНный случай из ПРАКТИКИ” 2008.
За результатами конкурсу стаття отримала друге місце
http://forum.liga.net/poll2/Article.asp?id=10007
Фабула справи: Мій клієнт, умовно кажучи п. Іванов, бажаючи отримати кредит для придбання автомобіля і вивчаючи умови кредитодавців натрапив на цікаву пропозицію одного ТзОВ.За переконанням приємних у спілкуванні менеджерів фірми, кредит надавався всього під 2 % річних. Однак для отримання кредитних коштів потрібно укласти з Товариством Договір за умовами якого стати Партнером Товариства та сплатити два внески: 7500 грн. та 750 грн. Через місяць Товариство надасть Партнеру кредит на потрібну суму.
Однак Партнер хоч і повністю оплатив вказані внески але через місяць кредитних коштів так і не отримав. Натомість від ТзОВ щомісяця надходили рахунки на сплату щомісяця по 750 грн.
Вивчивши умови укладених Договорів виявилось, що ніяких зобов’язань по наданні кредиту Товариство на себе не брало. За умовами Укладеного Договору, Товариство формує групи Партнерів з числа осіб (Партнерів), які підписали такі ж Договори, як і п. Іванов. Партнери на підставі укладених Договорів зобов’язуються сплачувати обов’язкові вступний (7500 грн.) та щомісячні (750 грн.) авансові платежі протягом 15 років. За рахунок сплачених Партнерами платежів формується Товарна сума, яка щомісячно підлягає розподілу серед Партнерів.
За результатами розподілу, право отримати Товарну суму отримує Партнер який сплатив авансові платежі на найбільшу суму (кількість авансових платежів, які міг одночасно сплатити Партнер Договором не обмежувалась). Зрозумівши, що йому, грубо кажучи, у Товаристві не все сказали до кінця п. Іванов вирішив звернутись у суд щоб повернути сплачені кошти.
Правова позиція. Такі справи не новина у судах. Були випадки визнання таких Договорів недійсними за позовом другого з подружжя з підстав відсутності його згоди на укладення Договору. Натомість мій клієнт був неодруженим. Він працює директором підприємства, тому будувати та відстоювати в суді позицію на тому, що «що його обманули», «він не читав що підписував і т. д.» було недоцільним. Виходячи з цього було прийнято рішення будувати захист клієнта на положеннях спеціального законодавства про захист прав споживачів та про фінансові послуги. Відповідно до ч. 6 статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики є недійсними.
Відповідно до ч. 1 статті 19 цього ж закону нечесна підприємницька практики включає діяльність, що вводить споживача в оману. Згідно п. 7 ч. 3 статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Оспорюваним Договором було передбачено формування групи Партнерів з осіб, які підписали такі ж Договори, як і позивач. Партнери згідно Договору зобов’язуються сплачувати обов’язкові щомісячні платежі протягом 15 років. За рахунок сплачених Партнерами щомісячних платежів формується Товарна Сума, яка щомісячно розподіляється між Партнерами відповідно до Договору. Таким чином, отримання кредитних коштів Партнером є можливим виключно за рахунок залучення інших споживачів (згідно Договору – Групи Партнерів). Згідно Договору до обов’язків відповідача відноситься формування та адміністрування Групи Партнерів. Таким чином, спірним Договором відповідачами здійснено формування та експлуатацію пірамідальної схеми, яка передбачає надання споживачам компенсації за сплачені кошти виключно за рахунок залучення інших споживачів, що прямо заборонено статтею 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Усі правочини здійснені з використанням такої схеми є недійсними відповідно до ч. 6 статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів».
Окремою підставою для визнання договору недійсним була його суперечність вимогам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Відповідно до статті 4 вказаного закону до фінансових послуг віднесено, зокрема, залучення фінансових активів із зобов’язанням наступного їх повернення.
Договором було передбачено залучення у позивача фінансових коштів з зобов’язанням наступної виплати коштів на придбання автомобіля. Таким чином вказана діяльність кваліфікована Законом як фінансова послуга.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансові послуги можуть надавати лише фінансові установи. ТзОВ – відповідач у справі не був фінансовою установою оскільки не внесений до Реєстру фінансових установ, який веде Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг. Таким чином дане Товариство не вправі здійснювати діяльність з залучення коштів фізичних осіб з зобов’язанням наступного їх повернення.
Характерно, що після накладення арешту на рахунок відповідача в порядку забезпечення позову, Товариство виїхало з займаного офісу, подало апеляційну скаргу на Ухвалу про забезпечення позову, але в подальшому не усунуло недоліків апеляційної скарги і на наступні судові засідання не з’являлось.
Рішенням суду позов було задоволено, визнано недійсним оспорюваний Договір та стягнуто з відповідача всі отримані кошти.