Артем Мазур. Примусове виконання рішень судів
Правовий тиждень №12-13, 29 березня 2011 року
8 березня 2011 р. вступила в дію нова редакція Закону України «Про виконавче провадження» (далі – Закон). На думку юридичної спільноти, вона має суттєво підвищити ефективність примусового виконання судових рішень. Аналізуючи цей документ, звернімо увагу на таке. Зазнали змін повноваження державних виконавців: відтепер їхні обов’язки і права встановлюються окремою статтею (ст. 11 Закону)
Право виїзду за кордон
Нарешті законодавець закріпив у Законі пряму норму. У разі ухилення боржника від виконання рішення суду державний виконавець має право звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження на право виїзду боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи за межі України до виконання рішення.
У старій редакції Закону цієї норми не було. Натомість державні виконавці та суди керувалися Законом «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 р., постановою Кабміну «Про затвердження Правил оформлення і видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзній документів дитини, їх тимчасового затримання та вилучення», листом Мін’юсту «Щодо виїзду за кордон осіб, які мають невиконані зобов’язання, в тому числі зі сплати аліментів, покладені на них рішеннями судів» від 06.06.2008 р. № 25-32/507. Однак в період фінансової кризи, коли банки, фізичні та юридичні особи, а також державні виконавці зверталися до суду за встановленням тимчасового обмеження на право виїзду боржника за межі України, їм часто відмовляли.
Однією з очікуваних новел нової редакції Закону є право державних виконавців на безпосередній доступ до баз даних та реєстрів, у тому числі електронних, що містять інформацію про боржників, їхні кошти та майно. Зокрема, їм надано право: отримувати від органів, установ, організацій та посадових осіб конфіденційну інформацію, необхідну для проведення виконавчих дій (п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону); залучати до проведення або організації виконавчих дій, у тому числі і на платній основі, за рахунок авансового внеску стягувача; суб’єктів господарювання (п. 19 ч. 3 ст. 11 Закону). У попередній редакції йшлося лише про притягнення на платній основі суб’єктів господарювання, що мають відповідні ліцензії.
Важливих змін зазнала ст. 19 Закону, відповідно до якої до заяви стягувача про примусове виконання рішення суду додається копія документів, що підтверджують виконання ухвали суду про забезпечення позову, якщо такі заходи застосовувалися судом, що є цілком логічним та правильним.
У попередній редакції цієї норми не було, що тягло за собою безглузду практику. Наприклад, позивач у майновому спорі звертається до суду із заявою про забезпечення позову про накладення арешту на транспортний засіб. Суд задовольняє заяву. Потім направляє у виконавчу службу ухвалу суду, і виконавець відкриває виконавче провадження з одночасним накладенням арешту. У судовій справі суд приймає рішення про задоволення позову, постановляє рішення. Позивач отримує виконавчий лист та звертається у виконавчу службу. В заяві про примусове виконання рішення суду просить «знову накласти арешт на той самий автомобіль». Виконавча служба накладає арешт. А доводи виконавця такі: це ж інше провадження. Парадокс. Скільки повторної роботи, паперу, часу! Однак зараз процедуру зробили правильною.
Відкриття провадження
Наступні нововведення стосуються процедури відкриття виконавчого провадження (ст. 19 Закону). Так, стягувач отримав право вказувати в заяві про відкриття провадження відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним іншій доходів, місцезнаходження його майна тощо), а також шляхи отримання ним коштів, стягнутих з боржника.
У заяві про відкриття виконавчого провадження (щодо виконання рішення про майнове стягнення) стягувач має право просити державного виконавця накласти арешт на майно та кошти боржника та оголосити заборону на його відчуження. У попередній редакції стягувач мав право просити накласти арешт тільки на майно.
Законодавець змінив процедуру виконання судових рішень (ст. 21 Закону). Так, на відділ примусового виконання рішень управлінь державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства гостіщії України покладається виконання рішень, зокрема, якщо сума зобов’язання становить 3-10 млн грн. або еквівалентну суму в іноземній валюті. Нагадаємо, що в попередній редакції ця сума складала 5 млн грн.
Грошова оцінка
Змін зазнала і ст. 58 Закону щодо грошової оцінки арештованого майна. Визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день її визначення. Сторони отримали право протягом десяти днів подати державному виконавцю заперечення про результати визначення вартості або оцінки майна. Після цього державний виконавець зобов’язаний призначити рецензування звіту про оцінку майна з покладанням витрат на сторону, яка подала заперечення. Рецензування звіту про оцінку можуть бути оскаржені до суду.
Звертаємо вашу увагу на порядок реалізації майна, який визначений ст. 62 Закону. Відтепер реалізація майна можлива на комісійній умовах. На таких умовах реалізується майно, вартість якого не перевищує 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Якщо стягувач не заперечує, то товари побутового вжитку, інше рухоме майно може бути продано на комісійних умовах. Не виключено, що почнуть відкриватись комісійні магазини, у яких продаватиметься цей товар.
Згідно з новою редакцією ст. 62 Закону, якщо майно не продане протягом двох місяців, його вартість може бути зменшена протягом десяти днів, але не більше ніж на 30%. У разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцішоється в такому самому порядку, але не більше ніж на 50% від початкової вартості майна. Ця норма уможливлює зловживання. Адже, уявіть собі, можна буде придбати квартиру за ціною, вдвічі меншою! Крім того, нереалізоване майно може передаватись стягувачу в рахунок погашення боргу за первісною вартістю.
У новій редакції викладено порядок звернення стягнення на нерухомість боржника (ст. 63 Закону). Якщо раніше державний виконавець накладав арешт шляхом її опису та оцінки вартості і надсилав відомості про це до нотаріального органу за місцезнаходженням майна, то тепер державний виконавець накладає арешт та вносить відомості про нього до відповідних реєстрів (доступ до яких він має).
Інші новели
Також змінений порядок виконання рішення, за яким боржник зобов’язаний особисто вчинити дії або утриматися від їх вчинення. У разі невиконання вимог державного виконавця без поважних причин накладається штраф у порядку ст. 89 Закону. Якщо протягом п’яти робочих днів рішення не виконано, державний виконавець вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом.
Зміни відбулися і в процедурі поновлення на роботі (ст. 76 Закону). Законодавець дав назву документа, на підставі якого виконання рішення вважається закінченим: наказ або розпорядження. У старій редакції це був відповідний акт. Зазнав змін і порядок виселення боржника (ст. 78 Закону). Зменшено термін, наданий для виконання рішення про виселення. Раніше він складав 60 днів, а тепер – 15 днів. Тепер відсутність боржника, повідомленого про день і час виселення, під час виконання рішення не є перешкодою для його виконання. Також зменшено термін зберігання майна. Раніше він складав три роки, тепер – не більше двох місяців.
Відбулися зміни і в порядку оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця. Боржника позбавили права адміністративного оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця. Відтепер боржник має право судового оскарження.
Згідно зі старою редакцією Закону боржник, звертаючись зі скаргами до начальника ВДВС, вищих органів ВДВС, міг затягувати час та відкладати на невизиачений термія виконання судового рішення. За нового ж редакцією боржник зможе оскаржити зазначені дії або рішення виключно в судовому порядку. Головним є те, що подача скарга до суду не призупинятиме примусове виконання рішення.
У відповідність до нової редакції Закону привели й інші закони. Зокрема, були внесенні зміни до:
- ст. 1071, 1074 Цивільного кодексу України, відповідно до яких списання коштів з рахунка клієнта відбувається не тільки за рішенням суду, але й за постановою держаного виконавця; « ст. 59 Закону «Про банки та банківську діяльність», відповідно до якої примусове списання коштів з рахунка клієнта та арешт па кошти клієнтів накладається не тільки за рішенням суду, але й за постановою державного виконавця;
- ст. 6 Закону «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», згідно з якою В разі відкриття рахунка клієнтом, щодо якого існує публічне обтяження рухомого майна, накладене державним виконавцем, банк зупиняє видаткові операції з такого рахунка на суму обтяження та повідомляє державному виконавцеві про відкриття рахунка.
Хоча Закон «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» не покладає на банк обов’язок отримувати від клієнта документи щодо наявності або відсутності обтяження майна, а тому ст. 6 цього Закону стосується випадків, коли такі кошти знаходяться в цьому банку чи у його філії тощо;
- ст. 42 Кримінального кодексу України, якою передбачена кримінальна відповідальність за опір державному виконавцю під час виконання ним службових обов’язків. Що стосується відповідальності у виконавчому провадженні, то вона суттєво подорожчала (ст. 89 Закону).
Висновок
З моменту введення в дію Закону минуло небагато часу, а тому окремі норми потребують практичного механізму застосування. Безумовно, Закон дозволить ефективніше виконувати рішення судів, однак проблема залишиться відкритою, поки суди не доведуть, що їм можна довіряти. А тоді і люди будуть по-іншому ставитись до виконання їхніх рішень.